Після повернення українські заробітчани ледве зводять кінці 

Із закриттям кордонів через пандемію в Україну повернулися щонайменше два мільйони трудових мігрантів, заявив у квітні очільник українського уряду Денис Шмигаль. Він пообіцяв, що для них створять нові робочі місця — проте цього не відбулося. Натомість уряд кілька разів затримував та скасовував чартерні рейси, які мали відвезти українських мігрантів на роботу. 

Щороку міністерство соціальної політики нараховувало таких від 7 до 9 мільйонів — це до чверті всього населення країни, яке їздить і повертається. Ми розпитали людей, які заробляють на життя не в Україні, чому вони не могли просто знайти іншу роботу вдома, де шукали гроші та як уявляють своє життя без заробітків.

Валентині 59 і половину свого життя вона їздить працювати за кордон. Валентина народилась і виросла в селі на Закарпатті. Люди з цього регіону на кордоні з Словаччиною, Чехією та Молдовою ще з початку минулого століття їздили на заробітки у сусідні країни. Значна частина Закарпаття — це гірські села, де роботи завжди було мало, та й та — низькооплачувана. Люди виживали за рахунок свого господарства: тримали худобу, вирощували городину, ходили в гори за грибами та ягодами. Ті, хто жив ближче до кордону, міг возити дрібну контрабанду — цигарки та горілку.

Проте найпопулярнішим варіантом заробити на життя було поїхати за кордон. Cьогодні українські мігранти найчастіше їдуть в Росію, хоча й потік людей туди знизився з 2014 року коли Частіше за все, мігранти працюють на будівництвах. Українці також їдуть на заробітки у сусідні країни в ЄС, такі як Чехія, Польща та країни Балтії. Через безвіз багато хто їде працювати на три місяці, але працювати так незаконно. За зароблені кошти можна вивчити дітей в університеті або зробити ремонт.

Валентина поїхала в Чехію вперше у 90-х роках. Поїздки були нелегальні та ризикові — не факт, що потрапиш на порядних людей, які заплатять за роботу, а сама праця була переважно важкою та виснажливою. За ці роки, Валентина, мама трьох дітей,  спробувала себе на будівництві, прибирала квартири й ресторани, дбала про літніх людей у чеських родинах, працювала на м’ясокомбінатах, різала бруківку. 

“Я жила сама, без чоловіка”, — каже жінка. “Можна влаштуватися кудись тут, але отримувати 5 тисяч гривень (155 євро) на місяць. Не уявляю, як за ці гроші можна вижити.”

Востаннє Валентина влаштувалася на роботу в празькій пекарні — ставила та виймала хліб, місила тісто. Каже, робота була фізично тяжкою, бо доводилося тягати велику вагу. Крім того, це завжди були нічні зміни. Але за два місяці вдалося заробити три тисячі євро. 

Коли почався карантин, Валентина вимушено повернулася в Україну — перші місяці вони з донькою жили на заощадження, а потім гроші скінчилися. Влаштуватися на роботу в Україні під час карантину теж було нелегко — людей скорочували або відправляли в неоплачувані відпустки. Десь у травні племінниця підкинула ідею — готувати на замовлення напівфабрикати. Колись, ще до марафону заробітків, Валентина куховарила в місцевих закладах, тож ліпити вареники вміла. 

Жінки створили групу увайбері, розповіли про неї всім знайомим та знайомим знайомим, назбирали аудиторію в 600 людей — і Валентина почала ліпити пельмені й вареники десятків видів. Її племінниця приймала замовлення та займалась просуванням онлайн, а сестра розвозила. За кілька місяців бізнес пішов угору — Валентина щодня ліпить 35-50 кілограмів напівфабрикатів. 

“Так, це теж важко, зате вдома. Люди радо замовляють — і я бачу, що моя робота потрібна тут”, — каже жінка. Додає, що їй якоюсь мірою пощастило — втративши роботу, вийшло знайти своє місце у власній країні. Тепер, коли кордони відкриють, вона планує повернутися до Праги хіба що на відпочинок.

Марік та Олександр — музиканти зі Львова, місто на заході України. Вони на скрипці та тромбоні в кількох гуртах: Гич-Оркестрі, Lemko Bluegrass Band та інших. Їхня музика, кажуть, для досить вузької аудиторії — тож масштабувати та заробляти цим шалені гроші поки не виходить. 

“Ми їздимо на гастролі, але цього не вистачає навіть на банальне прожиття та оплату квартири”, — каже Марік. Заробляти академічною музикою в Україні, каже, можна, але це дуже прив’язує до одного місця — наприклад, до оркестру. Марік не розглядав такий варіант — завжди дуже хотів розвивати власні проекти, а постійний контракт обмежує свободу дій, та й гроші невеликі.

П’ять років тому разом із такими ж музикантами він почав їздити у Німеччину грати на вулиці. Вони організували струнний квартет та двічі на рік їздили німецькими містами з годинною програмою. Грали переважно класичну музику, зокрема німецьких композиторів.

“Кожного дня протягом місяця ми проганяли одну й ту саму програму по п’ять-сім разів. Можна було збожеволіти. Але я розумів — мені треба місяць відпрацювати на цій роботі, щоб решту року займатися музикою в задоволення”, — каже музикант.

Грошей, зароблених за ці два місяці, вистачало на віддати борги, оплату квартири та комунальні послуги за рік. Загалом, каже, вуличні виступи в Німеччині складали дві третини від його річних заробітків.

“З роками виробилася впевненість, що можна розраховувати на якусь суму з цих поїздок”, — продовжує хлопець. “Зараз цього немає, треба брати все в свої руки.” Поки вуличних виступів у Німеччині не планується, Марік допомагає братові робити меблі.

Олександр працював на круїзному лайнері, коли пандемія застала його фактично посеред океану і він був вимушений повернутися в Україну. Протягом останніх десяти років Олександр підробляє тим, що грає музику за контрактами в інших країнах. На додачу до заробітку, Олександру подобається пізнавати різні культури та грати різні жанри. 

«Я укладаю контракт раз на кілька років на 4-7 місяців» — він каже. Зазвичай, каже, укласти контракт з якимось фінським цирком нескладно. Там охоче беруть на роботу іноземців, бо місцеві не хочуть працювати за мінімальну зарплату. Та й умови роботи, додає, підійдуть не всім. До прикладу, під час його першого приїзду у Фінляндію було -18, жити доводилось у вагончиках, а вода замерзла — з’явилася лише тоді, коли на вулиці потеплішало. Зараз Олександ чекає коли знову можна буде поїхати закордон, щоб заробити пристойні гроші. 

У квітні, коли в Україні розпочався жорсткий карантин, перед урядом постало завдання як допомогти двом мільйонам людей, які повернулися. 

“Ми розглядаємо цих людей як кваліфіковану робочу силу”, — сказав прем’єр-міністр Денис Шмигаль. Він пообіцяв, що для заробітчан будуть працювати пільгові умови кредитів, відкриються нові робочі місця. Але тут же прем’єр додав, що тим, хто “заробляв тисячи євро, ми не зможемо платити тисячі”. Тобто, мова йшла про заробітну плату в Україні на рівні 500-600 доларів — в 3-4 рази менше, ніж заробітчани можуть отримати у Польщі або Чехії. Але навіть і цих робочих місць не з’явилося. А за час карантину рівень безробітних в Україні виріс на 48%. 

Україна також не випускала своїх громадян до інших країн. У липні їм не дозволили полетіти до Фінляндії, хоча там потребні були гастарбайтери. Потім Державіаслужба скасувала виліт літака з українцями на борту до Великобританії. Це вилилося у скандал і лише тоді був призначений новий рейс через 8 годин.  

Тоді міністр закордонних справ Дмитро Кулеба говорив, що це тимчасові обмеження і їх мета — убезпечити громадян України від зараження коронавірусною інфекцією. Зараз люди поступово виїжджають на заробітки, але це все ж таки не ті масштаби, що раніше. Окрім цього, небезпека коронавірусу не зникла, а в тих умовах, в яких працюють мігранти, він поширюється занадто швидко. 

Зрештою, без трудових мігрантів, а точніше, без грошей, які вони пересилають, страждає українська економіка. Виглядає як найближчим часом ситуація не покращиться.